Трейлер-семплер альбому "ЖИВИЙ". Гурт Крапка

Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став… котом.
Звичайним котом. Типовим, таким самим, як всі коти цього світу зі звичайно біографією.
Як і всі коти, я народився в підвалі пізньою осінню. Тоді вже йшли зливи, а людям навіть ввімкнули опалення. Тому мама народила нас прямо під батареєю в підвалі хрущовки. Тут з задоволенням народжували б і бомжі, або хоча б спали, але двері в наш підвал були зачинені на замок, а ми – коти, могли залазити сюди через щілини. Там було достатньо поживи, аби підтримувати свій фізичний стан на належному рівні – мишей повно, а біля дверей підїзду одна бабця щоденно висипала нам кістки і ще якусь їжу. Цю їжу нам приносила мама, поки ми не змогли самі вилазити на світ Божий. Потім ми подорослішали.
Як і всі коти цього світу були змушені шукати собі їжу. В підвал повертатися було не можна, адже там вже нові киці народжували нове потомство. А з часом, кажуть, двері підвалу таки відкрили і в нього таки заселилися бомжі.
Якийсь час я шукав їдло на помийках. Дивний парадокс – я не боявся жодних інфекційних хвороб через антисанітарію моєї імпровізованої їдальні. А якось навесні я покинув межі знайомого мені району. Була зима і було холодно, тоді я відморозив одну лапу. Мій хвіст на той час був перебитий в кількох місцях то дверима, то просто якісь дегенерати мене мучили... Коли був класний настрій я погнався за метеликом і забрів в інший район. Там вулиці були мені не знайомими, а смітники пахли по-іншому. Тоді ще була цікава любовна пригода, яка сталася зі мною. За ту кішку я бівся з такими ж вуличними котами як і я. І я таки отримав перемогу. Блаженні любовні пригоди памятаються котам від весни до весни.
Тоді була ще зима, і ще літо, ще одна зима і ще одне літо. Були рзні підвали, різні помийки, різна їжа, яку періодично вдавалося знаходити на смітниках. А тоді мене задавила машина і я помер.
Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став… котом.
Звичайним котом. Типовим, таким самим, як всі коти цього світу зі звичайно біографією.
Як і всі коти цього світу, я народився в квартирі. Мама народила нас на мякій перині, придбаній спеціально в зоомагазині. Я був не з першого виводку. На цій перині до мене вже народжувалися кошенята. Ветеренар періодично приходив і перевіряв накм очі, щось записував у наші паспорти родословної.
Тоді вже у моїх хазяїв діти були більш-менш дорослими. Через це доводилося терпіти якісь муки, але загалом це все було весело. Нас щоденно годували спеціальним вітамінізованим кормом для котів. Годували стільки, скільки ми хотіли, як і всіх котів цього світу. Потім ми подорослішали.
Як і всіх котів цього світу нас задорого продали в надійні руки. Нове помешкання мені миттєво припало до смаку. Мені дозволялося навіть точити кігті об дорогий диван, якщо хазяйка була вдома. Вона любила мене більше, ніж хазяїн, а тому постійно виправдовувала мене за мої котячі очі та мякеньку шерсть. Зрештою, так трапляється, по-моєму, з усіма котами цього світу.
Коли настала якась весна і я вже був готовий охмурити якусь кицю, мене повезли в спеціальне місце, де теж були гарні умови, смачна їжа і симпатична киця. Яку теж туди привезли.
Тоді мене забрали додому. І так я жив – в достатку і щасливо, аж поки не помер від раку шлунку.
Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став…

Затупилося осине жало
Від нестачі витонченої фігури
І шарму.

Затупилися ікла шакала
Від нестачі запаху перегару

Затупився дзьоб грача,
Від браку вміння
Жебракувати
Тупими стали удари пернача
Через гіпсовану руку гетьмана
У 27 палаті

Отупів погляд сови мудрої
Роєм думки відлітають
До раю.
Вода з очей по крилам
тече повінню,
Змиваючи залишки
Розумового врожаю.

Від початку тупою прийшла людина
І прагне заго´стрити свій розум
Мов спис.

Та на плантації ду´мки ростуть
Тупі ду´би

Щоправда з швидкістю,
Мов дієтичний рис

Говорять – як Новий рік зустрінеш – так його і проведеш. Мені свято довелося зустрічати у поїзді. То ж за прикметами весь наступний рік я проведу у плацкартах і купе подорожуючи путями укр (сподіваюся не тільки укр) залізниці.
Від початку ми планували зустрічати Новий рік не попсово. Зазвичай свято обмежується поїданням салатів за святковим столом. Продовжується все першого числа доїданням тих самих салатів. Тобто інгредієнти будь-якого стандартного Нового року вдома це: салати, телевізор, подивитися на салюти і з подивом подумати „ні фіга собі, вже новий рік. Якось несподівано”. В нас все було інакше.
Квитки на чарівний поїзд №120 сполученням ( більше про пОїздату подорож )

Плеєр

Я не з тих,
Щоправда стих
І хист десь зник до клоунади.
Хиткі хіти шукаю у мережі,
Бо з музикою жити звик.

І зву звик знаходити
В мідних щупальцях дроту.
Він став потрібен
Як нора кроту.
В навушниках тісно як шпроту
Чи спруту.
У жерстяній банці
В годину скрутну.

Плеєр став фоном
У стерео й моно.
Це стерво веде свої монологи.
Вуха – гуртожиток,
Де діється ток-шоу.
Шок нот знаходить
Полицю свою

Відчуваєте? Ну, відчуйте ж його… Ну цей запах. Так пахне море у період між четвертою та шостою годиною ранку, коли чайки ще не вилетіли на полювання, але на березі вже прибрали сміття. Не впевнений точно, що такий час існує, але я його відчував. Ну цей запах, такий аромат свіжості моря, ви хочете побачити цей запах, хоча знаєте – запах побачити неможливо. Неможливо інші, але не цей. Цей запах можна побачити. Він свіжий.
На дворі темно, тобто не вже темно, а ще темно, а цей запах свіжості. Дуже свіжий, запах, що дарує надію і натхнення. Ви вдивляєтеся вдалечінь, щоб краще його розгледіти. Волосся роздуває ранковий бриз, а тут ще й ще й маленький дощик. Чи не вперше він спустився вчасно, він краще допомагає відчути цей запах, який ви хочете побачити. І ви вдивляєтеся.
А перші чайки вже вилетіли, чути їхні крики, відчувається дотик кожної краплини ранкового дощику, смакується кожне повіювання ранкового бризу і ви вдивляєтеся в море, щоб побачити цей запах, щоб відчути цю красу. І раптом виявляється, що цю свіжість, цю надію, і сподівання, і натхнення… дарує не море… це її очі. І вони в сотні разів глибші за самі глибокі океани і в тисячі разів свіжіші за бризи і в мільйон разів більше дарують радості, ніж дощик, що пішов вчасно.


Відчуваєте? Ну, відчуйте ж його… Ну як, ну в дитинстві таке часто ( більше почуттів )

У кожному французькому кіно з будь-якого вікна завжди повинно бути видно Ейфелеву вежу. Навіть якщо це не французьке кіно а, приміром, англійське, все одно найкращі та найбурхливіші почуття – це поцілунки на фоні Ейфелевої вежі. Я розумію, що це данина традиції і все таке, але чомусь в українському кіно з кожного вікна не видно річку Дніпро та острів Хортиця. Мабуть тому, що українського кіно теж не видно.
У німецькому кіно з вікна нічого не видно, вікон теж не видно, бо це німецьке кіно і дивляться тут не у вікна і не на вікна. Та і взагалі не дивляться, а стогнуть і стогнучи роблять свою справу. В українському кіно з вікон теж не дивляться проте теж стогнуть, щоправда не від задоволення чи, як у німців, бо так потрібно за контрактом, а тому, що життя таке – стогони все одно не покажуть в кіно, бо кіно немає.
В кожному американському кіно має бути сцена у барі. Неважливо що замовляє герой (виняток – мартіні чи вино у бокалі на тонкій ніжці), але першу він п’є залпом і, що надзвичайно важливо, гучно ставить чарку чи стакан на дерев'яну барну стійку. В цей час дивиться навсібіч з почуттям власної гідності, непогано б було в цей момент ставити гімн Америки: гучний звук удару пустої чарки об барну стійку і зразу гімн. В українському кіно під час бухаловки гімн ніколи не поставлять – бо патріотизм і день народження друга – речі несумісні. Хоча про патріотизм звикли говорити у винятково п’яному стані. Гучно ставити чарку сенсу теж немає – так всі почують, набагато вигідніше не ставити чарку після першої – а зразу налити другу. Втім, це не покажуть у кіно, оскільки п’янок у нас у кіно не показують. Та в нас і кіно не показують, бо його нема – і саме з цього приводу п'ють режисери.
У китайському кіно говорять гучно і не українською мовою. На цьому мої знання про китайське кіно закінчується. Можна згадати Кім Кі Дука – але він українець, який знайшов політичний притулок і гарного спонсора там. Інакше його такі близькі духовно фільми пояснити не можна.
Ще є польське і російське кіно, про яке говорити не слід, оскільки не так давно їхні режисери пили з того ж приводу, з якого п'ють зараз наші.
Та одного дня з вікна французької квартири закохана пара побачить Дніпро, здивована пара німецьких наймитів замовкне, згадавши пристрасть в очах наших акторів. Американець зайшовши у бар напередодні різдва скаже не "віскі" чи "бурбон", а "Подвійний буряковий самогон з льодом", а підступні поляки та росіяни прийдуть з пляшкою до наших режисерів і теж питимуть. Щоправда з іншої причини – щоб дізнатися, як в нас навчилися знімати так дешево і так… так… з почуттями.
А відповіді немає. Бо почуття навколо. І ми в них живемо

П.с. сподіваюся я колись хоч один такий фільм побачу)))

У нас в сім’ї дуже мало традицій. Я не знаю, добре це, чи погано, їх просто мало і все тут. Ми не збираємося на суботні вечері, не святкуємо дні народження, не вітаємо одне одного зі святами, але є в нашій сім’ї щось таке… ну таке, якого нема в інших сім’ях. Крім того, в нас ніколи не поставало питання звідки ми – від Бога чи від білозубих мавп. Нам це не треба знати. Жоден з нас ніколи не ходив до школи, але я люблю свою сім’ю і дуже поважаю всіх її членів. І ще… як би це не звучало, але в нашій сім’ї – самі чоловіки. Ні, ми не геї, і жінки мають місце бути, але вони не грають основну роль. І це не гендер. Просто в нас така сім’я.

Прадід.
Бездоганний Карузо, або шалене здивування.
Моїх прадідів залишилося дуже мало. Я ніколи не бачив їх особисто, але багато про них чув. Мені розказували.
Перший мій прадід з’явився у 1877 році. У нього ніхто не вірив. Тобто, не вірили у те, що він може з’явитися. До його появи голос завжди звучав реально. Але коли всі напивалися до такого стану, коли не могли нормально співати, бо язики запліталися, а слова забувалися, мій свіжо вигаданий прадід прийшов на допомогу.
Мій дід миттєво став популярним у Європі і США. Він допоміг стати популярним Енріко Карузо. Мій прадід співав краще за Карузо (і це щира правда). Пояснюється це все дуже просто – у тенора могли бути невдалі виступи, в нього могли хворіти зв’язки у горлі, а мій прадід завжди співав однаково – найкращу спробу співу Енріко він міг повторити ( більше про мою сім’ю )

Крила із бульбашок алкогольних
Їх дає пиво, коли зранку погано,
Але такі крила тягнуть в підвал,
Де продовжиться
П’я́нка

П’янка́
Свобода літати морально
За неї сплата – часткова амнезія.
Консервативно, чи ліберально
Бухають праві на брудершафт
З лівими

Зливами
Штину, сушняками Сахари,
Підкрадеться повільно день.
Дивлячись слізно на пусту тару
Подумаєш:
“Який же я олень”…

Ми – дим,
Ми димимо до ранку,
Де дно? Де день?
Домашній лазарет
За тереном
Розкурених світанків

Ми – дим,
Ми – де? –
Де мур думок,
Дощем щекоче
Душі кожен м’яз
У павутинні домашній телефон
Враз, наче ас, зав’яз
Для нас

Ми – дим,
Ми – мідії без дії,
Ми довго дивимося з даху,
Як дружні пари роз’їдає пара
Кислороду,
Їм кисло з роду не було,
А шкода…

Ми – дим,
Ми – крапки доміно,
Від Сі до До
Шукаємо ноти.
Коти направляють очі, мов фари,
І постіль – наш простір,
А пекло –
Задимлені бари.

Ми – дим,
Ми – втома вдома,
І доки зачинено стіну,
Лунає Стінг,
А я з Тобою встигну
Обійнятися і розчиняючись
Бути об’єктом – не фоном