У нас в сім’ї дуже мало традицій. Я не знаю, добре це, чи погано, їх просто мало і все тут. Ми не збираємося на суботні вечері, не святкуємо дні народження, не вітаємо одне одного зі святами, але є в нашій сім’ї щось таке… ну таке, якого нема в інших сім’ях. Крім того, в нас ніколи не поставало питання звідки ми – від Бога чи від білозубих мавп. Нам це не треба знати. Жоден з нас ніколи не ходив до школи, але я люблю свою сім’ю і дуже поважаю всіх її членів. І ще… як би це не звучало, але в нашій сім’ї – самі чоловіки. Ні, ми не геї, і жінки мають місце бути, але вони не грають основну роль. І це не гендер. Просто в нас така сім’я.

Прадід.
Бездоганний Карузо, або шалене здивування.
Моїх прадідів залишилося дуже мало. Я ніколи не бачив їх особисто, але багато про них чув. Мені розказували.
Перший мій прадід з’явився у 1877 році. У нього ніхто не вірив. Тобто, не вірили у те, що він може з’явитися. До його появи голос завжди звучав реально. Але коли всі напивалися до такого стану, коли не могли нормально співати, бо язики запліталися, а слова забувалися, мій свіжо вигаданий прадід прийшов на допомогу.
Мій дід миттєво став популярним у Європі і США. Він допоміг стати популярним Енріко Карузо. Мій прадід співав краще за Карузо (і це щира правда). Пояснюється це все дуже просто – у тенора могли бути невдалі виступи, в нього могли хворіти зв’язки у горлі, а мій прадід завжди співав однаково – найкращу спробу співу Енріко він міг повторити ( більше про мою сім’ю )

Крила із бульбашок алкогольних
Їх дає пиво, коли зранку погано,
Але такі крила тягнуть в підвал,
Де продовжиться
П’я́нка

П’янка́
Свобода літати морально
За неї сплата – часткова амнезія.
Консервативно, чи ліберально
Бухають праві на брудершафт
З лівими

Зливами
Штину, сушняками Сахари,
Підкрадеться повільно день.
Дивлячись слізно на пусту тару
Подумаєш:
“Який же я олень”…

Ми – дим,
Ми димимо до ранку,
Де дно? Де день?
Домашній лазарет
За тереном
Розкурених світанків

Ми – дим,
Ми – де? –
Де мур думок,
Дощем щекоче
Душі кожен м’яз
У павутинні домашній телефон
Враз, наче ас, зав’яз
Для нас

Ми – дим,
Ми – мідії без дії,
Ми довго дивимося з даху,
Як дружні пари роз’їдає пара
Кислороду,
Їм кисло з роду не було,
А шкода…

Ми – дим,
Ми – крапки доміно,
Від Сі до До
Шукаємо ноти.
Коти направляють очі, мов фари,
І постіль – наш простір,
А пекло –
Задимлені бари.

Ми – дим,
Ми – втома вдома,
І доки зачинено стіну,
Лунає Стінг,
А я з Тобою встигну
Обійнятися і розчиняючись
Бути об’єктом – не фоном

Він прокинувся несподівано. Тобто, більш несподівано було те, як він заснув. Був день, похід до магазину за барбарисками, а потім раптово бум… і прокинувся. Так, наче до того спав і це все снилося. Але Він точно знав, що нічого це не снилося, а було насправді. І от цей ліс. Звичайний лісок, звичайні дерева, але чомусь неможливо розрізнити, який зараз час. Точно не ніч – по не надто світло, явно не день – бо темно. Не сутінки – на небі нема ні зірок, ні місяця. Але не світанок – не відчувається запах ранкової свіжості і роси. Але чути шум води. Десь неподалік тече річка, ймовірно – гірська, адже Він бував у горах і знає як звучать ті річки. Раптом ліс скінчився і Він вийшов на берег. Тіт справді текла річка, але якась така темна, майже чорна. На березі був пришвартований катамаран, потріпаний роками, поряд нього сидів дядько. Такий собі звичайний таксист. Пізнати їх легко, у них спортивний привезений ексклюзивно з минулого СРСР, величезна кепка та вуса. Таксист лускав насіння та тупцяв своїми туфлями саламандра по піску. Мабуть, замерз.
- Ти хто? , - запитав Він, - Що тут робиш?
- Не бачиш? Працюю. Мене звуть Харнон, - Харон витяг один навушник з вуха і протяг руку Йому., - Я таксист, і це моя точка. Я тут один працюю, тому торгуватися марно, тариф незмінний – два срібняки.
- Де це я?
- Не знаю де ти, але знаю де я. Я – Харон, я тут працюю таксистом.
- І куди я можу поїхати?
- Ти що, вперше тут? Маршрут один і той самий – на той берег. Це коштує два срібняки. Оце річка Стикс, я таксую – можу переправити на той берег і капєц. Не влаштовує – йди звідси.
- Не те, щоб не влаштовує… але… Знаю, це сон.
- Це – придурок, - Харон тицьнув вказівним пальцем у грудну клатину Йому, потім показав на себе, - Це – Харон, там, на тому березі, підземне царство мертвих, але треба переїхати через річку Стикс. Переправа коштує – два срібняки. Такі правила.
- Як це царство мертвих? Я просто прокинувся невідомо де, і ти мені таке кажеш. Ну добре, поїхали хоч кудись, а то я починаю хотіти їсти. Сподіваюся, там продається шаурма…
- Гроші давай.
- У мене тільки гривні, але на них можна купити срібняки. Я просто не готувався навмисне…
- Тут гривні не ходять, та й нема їх у тебе.
Він обмацав свої кишені. Грошей справді не було.
- Чорт забирай! Витягли. Можна я тобі потім віддам. Ти ж все одно тут працюєш один, я не втечу…
- Звичайно не втечеш, але в борг я не працюю. Я таксист, тут такі правила.
- І що мені робити?
- Дай мені це.
- Що «це»?
- Оцю дірку, - Харон протягнув руку і просунув її крізь Його голову. Справді, на лобі була дірка. Така здоровенні, що Харон кілька разів поводив рукою туд-сюди. – Гі, як у мультику, - «входіт-виходіт». Я такого ще не бачив. Бачив, щоб голову несли у руках, але щоб у ній була така діромаха…
Він спробував сам. Справді, в голові була дірка.
- І як це розуміти?
- Так і розуміти. Тебе кокнули. І тепер ти тут. І єдиний шлях – плити через Стикс. Тобі повинні були покласти на твої мертві очі два срібняки. Це плата за мої послуги. Але, мабуть, побоялися, що монети впадуть у твою дірку в голові і зникнуть. Пожартували над тобою.
- А ця дірка… вона назавжди?
- Ні, в Аїді все залатають. Але туди треба ще потрапити. Як тебе звуть?
- Мене звуть… я не пам’ятаю як мене звуть.
- Типова ситуація, тобі вишибли мозок і ти все забув. Добре, сідай на катамаран, допоможеш крутити педалі, а то течія швидка. Срібняки віддаси потім, тільки не забудь. Знайти мене просто. Мобільний, щоправда, тут не бере, але пиши мені на і-мейл. Записуй адресу… А от сіромаха в твоїй голові, як аксесуар на стіні в сараї, виглядала б прикольно. Шкода, що я не можу її взяти в тебе. Чи, хоча б, позичити…

«Дай мені зіграти мою останню пісню», - сказала морська свинка, щойно вилізши зпід кроваті у 27-й палаті. Це виявилося несподіванкою для хворого, з рештою для мене це так само було б несподлівано, якби морська свинка заговорила до мене, ще й з таким дивним проханням.
- Але ж ти свинка…,- нічого більш розумного до голови не прийшло, тому людина у білій піжамі і блідому обличчі вирішила, що такої відповіді буде цілком достатньо.
- Я не свинка! Я – морська свинка. Відчуваєш різницю? Це всеодно що ти дисантників американського підрозділу «морські котики» обізвав би лемурами. Це різниця. Це велика різниця. То даси мені заграти мою останню пісню?
- Останню?
- Останню.
- Ти хвора?
- А ти палиш?
- Палю.
- Дай цигарку. Я люблю гарно покурити в затяжку перед виконанням своєї останньої пісні. Це ж моя остання пісня.
- То ти помираєш?
- А ти дибіл?
- Не знаю. Мене тут від чогось лікують, але від чого я не знаю, - він підкурив відразу дві цигарки. Одну дав морськійц свинці. Вона смачно затяглася, почухала потилицю і протягла хворому свою маленьку лапку.
- Саня, - промовила морська свинка.
- Ні, я не Саня. Я Андрюха.
- Я – Саня. А то якось незручно, я збираюся грати тобі свою останню пісню, курю твій бонд, а ми навіть не знайомі.
Ще з півгодини вони сиділи і мовчки курили, вдивляючись у вікно, за яким десь там вглибині сонного міста ще було чути життя і рух маршрутних таксі. Це вікно потроху затягувалося морозними малюнками. Саня і Андрюха потроху починали мерзнути, ноги починали труситися, а зуби цокотіти.
- Знаєш, а у мене в палаті курити взагалі не можна. Але не щодня сюди приходить морська свинка і просить зіграти свою постанню пісню. Я, власне, вперше знайомлюся з морською свинкою. Та і ваших останніх пісень я ніколи не чув. До того ж, ти помираєш.
- З чого ти взяв? Я навпаки, починаю тільки жити, у мене навіть у думках не було померти. Почуваю я себе нормально. Тиск в нормі, температура 36,6, голова не болить, шерсть не линяє…
- А чого ж пісня остання?
- Так, пісня. Я гратиму на віолончелі. Це шось таке трошки більше за скрипку, але менше за контрабас. Я на цьому інструменті ніколи не грав. Але сьогодні ця пісня буде останньою. До того ж я жодного разу не грав на віолончелі і навіть ніколи її не бачив, але мені страшенно подобається це слово – ві-о-лон-чель… витончено, і головне – нічого зайвого.
Морська свинка вийшла на середину палати. Розставила задні лапи на ширину плеч. Ясна річ, що ніякої віолончелі в лікарні не було, до того ж морські свинки не грають на віолончелях. Але вона уявила, що в її руках спарвжній інструмент, у якому немає нічого зайвого і все довершено. Все, навіть назва. І ця морська свинка уявила в руках справжній смичок, провела ним по уявним струнам і полинув звук. Звук справжній, самий-самий справжній, хоча й інструментів не було. Але музика раптом полинула.
І від тієї музики чомусь раптом схотілося дуже спати. Хворий ліг на кровать, укрився ковдрою, промовивши, - «Його остання пісня…», - і заснув. А звук все линув і був таким справжнім і живим. Набагато живішим за цю зимову палату влітку. На прикінці літа лікарняні палати завжди виглядають по-зимовому. Все біле: халати, простирадла, пір’я в подушках і таблетни пеніциліну. Але від музики чомусь стало веселіше, і зима відійшла на другий план. А місто за вікном раптом почало прокидатися. І ця музика, вона надихнула життям голуба, зробленого за допомогою орігамі з туалетного папіру, і він вилетів у душник, штучні воскові квіти на стіні теж ожили, а хвороба зібрала свої речі у наплічник та пішла кудись далеко. Дуже далеко, де є зима і зовсім немає музики, де її залишать у спокої.
На ранок хворого виписали додому, а на підлозі у палаті ще досі дотлівав недопалок цигарки морської свинки. Морські свинки дуже повільно курять.

Щось бігає, метушиться, нервує. Ні, навпаки: нервує, метушиться, бігає. Кучерявий парубок нарізає кола висмикує пасма волосся руками і кричить. Зупиняється, нервово дістає цигарку, запальничку «зіпо», підпалює, сильно затягується і знову бігає. Під час чергового кола, на його кросівку розв’язався шнурок, хлопчина наступає на нього і падає, сунеться асфальтом, зчісує собі мордяку. На нових джинсах в районі коліна з’являється дірка. Хлопець зупиняється.
- От фак! Нові штани. Карма сьогодні таки гівняна.
Знову починає бігати. Помітно, що вже втомився. Сідає на лавку. Підходить до краю гори, на якій відбувається дійство, дістає бінокль. Бачить, як у підніжжя здоровенний сенбернар стрибає на машину, починає облизувати двері. Через дорогу від цього молодий хлопчина з букетом у руках зізнається у коханні світлофору. Жіночка, що торгувала насінням, цілує журнальне фото Барта Сімпсона. У кількох метрах від них хлопець щось розказує… вишневим тістечкам:
- Що вам ще? Квитки на оперу дістав, уроки з верхової їзди замовив, на гітарі навчився грати, аби серенади вам співати!!! А вам все мало, нікчеми!!!!!!
Хлопець сховав бінокль. Рупор, що висів над парадним входом у контору урочисто оголосив:
- 854-й, зайдіть будь ласка.
Кучерявий молодик допалив, взяв великий чехол, що лежав на лавці поряд і попрямував.
Всередині було все у стилі: пафосні колони, тьотки одягнені у нічні сорочки грають на арфах, а у шкіряному кріслі сидить жирний дядько, затягується їдким димом сигарети…
- Дострибався? Скільки у нас?
- Ем… перший день.
- Перший день… Ай-яй-яй, а вже скільки накоїв. Ти сліпий?
- Ні.
- Який я тобі зараз палець показую?
- Середній.
- Вірно. Як тебе звуть?
- 854-й. Я сьогодні тільки вступив на випробний термін і мабуть вже пакуватиму речі у крематорій…
- Ох і поц ти. Як ти так… приціл поганий?
Хлопець відкрив чохол, дістав з нього гарну снайперську гвинтівку, відкрутив з неї приціл.
- Ось, візьміть. Наче б то нормальний.
Дядько подивився у отвір для ока.
- Нормальний. А апарат?
- Ну, не новий, але… ось, подивіться.
Хлопчина протягнув гвинтівку.
- От поц. Ти що, не бачив, що тут дуло криве? То ми колись з Гермесом побилися об заклад, що він викує таке дуло, щоб і стріляло, і щоб можна було підкреслювати на уроках мови означення під нього, замість лінійки.* А ти, поц, що наробив. Як тепер закоханим пояснити те що трапилося. Окей, ти все виправиш, бо світлофор хлопцю дітей не родить, а у сенбернара та дверей ЗІЛа не дуже райдужні перспективи. Зброї нема, тому.
- А як же я… стріли й лук давно відмінили.
- Ніхто не відміняв, просто зараз вітер. По наробите тут справ. Підеш на закоханих в рукопашну. Підійди до складу, отримай свій ніж. Це твоя зброя, як Купідона, на сьогодні, поц…
***
Означення підкреслюються хвилястою лінією)))

Це був такий… типовий базар. Ряди торгашів, які продають м'ясо, рибу, овочі, фрукти… Значна частина приїжджих, хтось – вже звик тут торгувати.
- Так, так, так, сплачуємо містове. Жіночка? Я до вас звертаюся, сплачуємо містове!
- Та побійтеся Бога, ще нічого не вторгувала. Попит нині на мій товар не дуже, знаєте…
- Мене це має хвилювати? Кажу, платіть…
- Півгодинки, дайте мені півгодинки. З першого покупця я все заплачу вам…
Дід пішов геть, однак пригрозив пальцем і сказав, що повернеться. Наче б то і день сонячний, і людей на базарі вдосталь, а до неї ніхто не підходить.
- Слухай, - радила сусідка. – Ти нащо пов’язку на очі натягла? Люди думають що ти сліпа, тому й не підходять до тебе.
- Я і є сліпа.
- І як ти хибаєшся торгувати? І, до речі, де твій товар? Чому на твоєму прилавку так пусто? Тебе мабуть надурили, в тебе ж зовсім нема чого продавати…
- Я так вже надцять століть торгую. Більше двох тисяч років.
- Ага, як же. І дві тисячі нічого не продається… Ну й бувають тут диваки.
Відповідати дівчина нічого не стала. А перехожі вже почали жартувати з її одягу – затяганої нічної сорочки, з того, що торгаш може бути сліпим. Ну а як ще можна сприймати людину, яку бачать вперше, яка одягнена так дивно, з зав’язаними очима і терезами такими старими, що от-от розваляться. До того ж в неї пусто на прилавку.
- А може вона психована? Навіщо сліпій тримати у руці ніж, яким я чищу буряки на городі?
- Хм… дійсно. Щось не так. І що вона збирається вторгувати, як і товару нема. Тьотько, йдіть звідси, а то всіх покупців чого доброго розлякаєте!
Кругом жінки зібралася купа людей. І продавці, і покупці стояли і дивилися. Раптом, до неї підійшов юнак. Такий, нормально одягнений юнак. Дістав з кишені гаманець, що аж розпирало, попрохав всіх заткнутися.
- Будьте ласкаві, півкіло добра, якщо можна.
На обличчі жінки з’явилася посмішка. Вона відклала велетенський ніж вбік, набрала рукою з ящика якогось уявного товару. Так, наче взяла дві жмені насіння, тільки насіння не було, і висипала його на одну шальку. Однак, терези залишилися незворушними.
- Півкіло малувато буде. Певно, зла ви більше зробили?
- Та ні. Нічого особливого, просто змусив дівчину аборт зробити. Нащо мені зараз дитина, коли моє життя саме квітне. Дивно, думав за це півкіло добра куплю, і баланс буде збережено. А скільки треба?
- Ну, як на мене, то не менше, ніж кіло шістьсот.
- Більше ніж півтори кілограми… Невже так дорого нині обходиться згладити провину перед тим, хто навіть не народився… Ну добре давайте.
Жінка насипала ще кілька жмень добра на шальки. Врешті-решт, шалька з уявним добром почала переважувати.
- Скільки з мене?, - запитав хлопчина.
- Зараз товар подорожчав. Кіло нині коштує півтори тисячі гривень…
- Ага, ось гроші. І… де ж він подівся… десь тут був, - хлопчина поліз у задню кишеню джинсів. – Ага, ось – п’ятипроцентний дисконт. Ви мені минулого разу давали.
- Добре, і того виходить…
- Жіночко, ви мені за містове думаєте платити? – почувся голос з натовпу.
- Звичайно. Ось зараз.
Вона висипала уявне добро у поліетиленовий пакет і віддала хлопцю зі словами:
- Якість гарантую. Дорога в рай замовлена. Пам’ятай, постійним покупцям знижка… Ось моя візитка, там є мобільний.

Довго не слухав нічого нового з реп-музики, а тут днями забігав до Дімона (Дабл Ди), він підкинув новенької музики, принаймні, для мене новенької, адже якийсь час я не слухав через відсутність плеєра. То ж у вухах грають кілька альбомів, а саме

1. Карандаш - "Бедные тоже смеются"
2. СТ - "Сто из ста"
3. Дино - "Витамин"
4. Сэт - "Арена ІІ"
5. Лион - "Альбом номер ноль"

Висновок (дуже-дуже суб*єктивний):

СТ... Реп про реп. Місцями сподобалася гра слів, однак переважно пісні про те, що є "свой стиль" и все пох. Коротше, виділю кілька пісень, останнє (відсотків 70 видалю з плеєра).

Сэт... цікаво, навіщо? Комусь можливо подобається, місцями цікавий музичний супровід. Багато гарного піаніно... однак по текстам не сподобалося нічого. абсолютно. Арослухав один раз. Вдруге мабуть не стану.

Лион... не зачепило. Якщо вже робити аренбі, то хоча б так, щоб воно вирізнялося з мільйона однакових пісень...

Дино... Є два виконавці які стабільно радують: Карандаш і Триада. Сильні альбоми. Стабільно сильні альбоми. Прослухав з задоволенням. Як музичний супровід впер, так і тексти. Текстура взагалі дуже крута. Особливо зачепило "Записки сумасшедшего".

Карандаш... Тут писати можна довго. айкращий виконавець з тих, що я знаю. Нойз і Карандаш - люди які роблять російську реп-сцену не монотонною і сумною, а веселою та яскравою, емоційною. Хочеться виділити... всі треки (Крім "Мужчина не танцуют", чомусь). Все дуже гарно, дуже повно емоційно і традиційно потужно за музичною складовою. Найкращих пісень багато. Порадував фіт з "Триадою". Крім того, пісня "Они будут счстливы"... проста пісня, проста історія, нерідка ситуація, але як написано!!! В шоці просто. Емоції вирують. "Берег и море" традиційно всі хвалять, не буду оригінальним. "Встречай..." пісня для прослуховування у машині, хоча вдома теж цікаво слухати. "Не знаменит, не молод, не богат..." гарна пісня... Коротше, дуже порадував цей альбом. По-праву очолюватиме мій плей-лист найближчим часом.
Пысля таких альбомыв хочеться слухати гарний реп.

Присвячується студентам, що живуть у гуртожитку, де я ніколи нге жив)))




На сніданок – бутерброди з маслом,
На обід – петрушка із укропом,
На вечерю… вечеря не часто,
А вночі зїсть кілька книжок хоку.

На сніданок – кілька у томаті,
На обід – сардіна, що протухла.
На вечерю… скільки можна жрати?
А вночі… всю їжу зїли мухи.

На сніданок проспав, ніколи їсти.
На обід – заснув, та ну і хуй з ним.
На вечерю… води нема – руки не чисті.
А вночі не спить – жере безсоння.

На сніданок – яєчня на салі,
На обід – суп з галушками,
На вечерю – відбивні у клярі.
Вночі не дають спати наркомани.

На сніданок – зарплатні немає,
На обід – борги загнали в дупу,
На вечерю чай без цукру проконає.
Вночі слуха як скавчить під вікном сука.

На сніданок – йобані конспекти,
На обід – їбучі шпори пише,
На вечерю дивиться порнуху,
А вночі температура – ледве дише.

На сніданок – бля, який сніданок.
На обід – немає бабулєсів знову.
На вечерю – дупа пукає соправно,
Словом, студентам у гуртожитку хуйово.

Ти - це солянка твоїх звичок,
Що вже тебе у прірву кличуть.
Сидиш, втикаєш в монітор,
Всередині сіда мотор.
І твоя срака до роботи,
Приклеїлась як супер-клей.
Або радій свободі і життю,
Або від світу ти цього
Получиш піздюлєй.

Я знаю кількох людей, які ведуть щоденники. Я навіть бачив ці щоденники. Тобто не читав а бачив. Я бачив як вони в них роблять якісь записи, як вони з ними носяться, як вони їх перечитують, як не випускають з рук і не кладуть на видне місце. Я теж певною мірою відношуся до таких людей…

В дитинстві
В дитинстві діти часто ведуть щоденники. Ведуть не довго, бо це стає якоюсь каторгою. Я впевнений, що в дитинстві багато хто веде щодженниуки і записи в них майже всі однакові:
- прокинувся
- поїв
- пішов до школи
- прийшов
- поїв
- зробив уроки
- погрався на денді
- подивився на добраніч діти
- ліг спати
І так кожен день… дні три. Потім це все набридає і щоденник відносять у купу зі старими газетами, потім відвозять бабусі в село і спалюють у плиті. Так відбувається тому, що діти чують про щоденники щось цікаве, хочуть таке саме зробити. Але вони не такі як літературні герої і не усвідомлюють нащо треба ці щоденники.
Пізніше «щоденник думок» заміняє шкільний щоденник. Певною мірою він і є справжнім ЩОДЕННИКОМ. В ньому є якісь оцінки, двійки за поведінку, записи вчителів. Так можна простежити, коли дітям було в лом вчитися, коли в них був переломний вік. Однак ці щоденники відправляються на смітник переважною мірою, як зайвий непотріб.

В дорослому віці
Щоденники веде не так багато людей. Записи в них відрізняються від дитячих щоденників. Тобто записи у щоденнику відбуваються не щоденно, а за потребою. Яскравий приклад розумного щоденника показано у фільмі «Вечное сияние чистого разума» з Джимом Кері.
Мій щоденник у мене дуже давно. Його помаранчево-жовта обкладинка не схожа на обкладинку. Я ношу його вже кілька років як черепаха панцир і ніколи не залишаю його вдома. Не тому що не хочу щоб його читали, хоча це теж, а тому що іноді може схотітися згадати якісь поїздки, якісь події, якісь маразми, що там занотовані.
Там є записи між якими пройшло півроку, є такі, між якими пройшло півгодини, є роздуми над подіями, про друзів, про те що коїться в голові. Перший запис зроблено 2 липня 2007 року, останній – вчора. Зараз у цьому зошиті залишилося дві чистих сторінки. Дві останніх сторінки цього щоденника, у якому моє життя за кілька років. А подій було багато…
Через якийсь час дві вільні сторінки будуть заповнені моїм життям. Тоді доведеться заводити новий зошит, але я вже звик до цього…

Навіщо?
Ну цього я точно сказати не можу. Знаю точно одне – пам'ять стирається, точніше заміщується. На місце старих подій приходять нові, деталі стираються, і от щоб відчути ті деталі я можу почитати потрібний запис. А колись, можливо, цей зошит знайде хтось. І, можливо, з того зошита щось знадобиться для чогось, а можливо… лише перед папером ми можемо бути чесними на сто відсотків. Тому й не хочемо, щоб це все хтось читав. Принаймні, доки ми ще тут…

тому жж ніколи не претендуватиме бути персональним щоденником. Принаймні моїм.

Кар’єристи у кар’єрі для кар’єри шпарять
Гарно дрючать срану карму кирками хуярять.
Дурно вії, марнослави, парубки гарячі,
Їм бандура дурно бринька. Радіо – партаче.
Каменярі: зранку пріма, полірнуть горілкой.
В рупор кредо срань говорить, переводить стрілки.
Гарну пору року врятують растамани,
Гранітові тропи розвіюють чамор,
В горах просту дорогу обирають барани,
Простіше прикрити безбарвнії чакри.
Ятрить вітрила припаркований якір,
Рішучі акорди борзого Марлі.
Рушає в подорож мріями катер,
Кар’єру – у сраку, а робу – у пральню.
Світлофор моргає – подражнює зір,
Кар’єристи грають контр-страйк на приставках,
Гарно пістрявіє на чорних рилах бриль,
Шахтарі переварюють проектів Ради поправки.
На демонстраціях горять криваві капіляри,
Продана правда в Швейцарії пріне.
Кар’єра чорна, бракує їй барви,
На кар’єристів перетворюються переважно кретини!

...І тоді ти кажеш: „Хто з нас ходитиме перший? Хто гратиме білими?
Я одяг новий зелений светр, і тепер я готовий до двобою”.
Доречі, зелений светр справді новий, тому не соромно буде в такому і у труну лягти,
Але плани інші. Спочатку двобій, потім святкування перемоги. Або не святкування.
Але светр у будь-якому випадку новий. І зелений.
А вона тобі відповідає: „Парєнь, я ж тобі не смерть з анекдоту про наркоманів.
Давай з цим покінчимо. Швидко і безболісно. Я не маю наміру сидіти тут довго,
Я або виграю, або програю. І ми не використовуватимемо жодного допінгу!”
„Навіть водки? – питаєш ти. – Це ж наша гра. І ми гратимемо чесно. Без секундантів
і проплачених рефері, і підвищених ставок”.
„Хіба що по стакану”, - відповідає вона. Сама дістає з брезентового зеленого рюкзаку
Грінчак. І з внутрішньої кишені смокінга огірок.
„А косяк?”, - питаєш ти. „І косяк”, - погоджується вона.
„Я так не курю, але тут раптом друзі пригостили. Такий гарний, туго забитий штакєт.
І все. Колір і бік вибирати тобі”.
„Не виправдовуйся переді мною, - каже. – Я все розумію. Взривай, а я поки що наллю”.
Ти взриваєш, вона наливає. Тоді ти випиваєш, вона добиває ніштяки, забиті в папіросу.
Після цього ти розумієш, що грати вже в принципі не страшно, і що ця гра
Може стати останньою. Або першою.
Але це вже не має значення.
Між вами більше нема діалогів. Ти боїшся спалитися, що тебе прибило.
Вона боїться говорити, бо язик почав заплітатися. Але ви обоє чудово розумієте
Що треба грати. Все вже вирішено.
Єдине що тебе зараз турбує – кому належить право першого ходу. Право першого удару
У підборіддя недосконалій системі,
Що не встигла розмітити дошку для шахів.
Вона заговорить першою. І вона тобі скаже щось на зразок: Паря, я таких як ти...
Хоча і не таких теж. Я не піддаватимуся, не палитимуся, не палитиму тебе,
Не пропонуватиму перемир’я і не капітулюватиму.
Я гратиму чорними. Я – твоя совість, браза, і я приймаю рішення грати чорними,
Від чого твоя поразка стане ще більш нестерпною. А моя перемога пафоснішою.
І мене не гребе твій новий зелений светр.
І ти думаєш: Фак! От фак! Вона таки права. Моя совість права. Моя поразка буде
Нестерпною, а її перемога крутою. Вона схожа на Шварца,
Їй розмалювати рило вугіллям і вона стане як командос. Її очі, що зелені наче шкіра
Ніндзя-черепашки, не видають її злого задуму. Вона сама його озвучила. Фак!
Фак, фак, фак!!! Що я скажу мамі і папі? Як я зізнаюся їм, що програв гру своїй совісті,
Яка не дасть мені права реваншу. І вона грає чорними!
Ти збираєш всю свою волю в кулак, прикладаєш палець до шашки і б’єш.
І ти розумієш, що перемога зараз на твоєму боці, а ця партія в Чапаєва просто перевірка.
Тебе перевіряє совість. Але ти не такий простий. І ти обов’язково виграєш цей матч.
Без фанатів, з порожніми трибунами, без свистка арбітра,
Ти просто знищиш її чорні шашки. І твоя перемога буде дуже приємною,
Нарешті новий зелений светр ти одяг не марно...

Коли брудна прірва комерції одягає червону вечірню сукню, і фарбує губи
Яскравою червоною помадою кольору перестиглої вишні, яку не зірвали завчасно,
Аби потім зварити з неї компот, можливо, дієтичний.
Вже варто чекати великих касових зборів. Вже варто чекати популярного саундтреку
На рінгтонах просунутої молоді, що тусує в підвалах.
Вже варто чекати черг в туалети після фільму і шаленої популярності
Вечірніх показів,
Які давно пора заборонити, як і легальне вбивство болотних жаб задля їхніх лапок.
Тому таксисти і чекають біля виходу кінотеатру опівночі, одягнувши теплі валянки.
Тут має бути кафе і різдвяний віник, схожий на калач, на дверях будинку,
Має бути сніг, який випадає апендиксом споживачів на голови його прибиральників,
І корпоративні краватки на шиях подряпаних манекенів.
Місце дислокації найасоціальноішої їжі в місті повинно бути недалеко від трамваю,
Щоб щораз чути коли він проїжджає повз,
І землетрусом цілує вікна генделя.
Двері мають хлюпати туди-сюди, заводячи погрітися в приміщення за чашкою кави
Знайомих сніжинок, що приїхали з неба автостопом.
І ніжно кохали весь світ дорогою.
Червона сукня має назавжди залишитися в екрані вікна, а червоні губи
Мають назавжди оселитися на краю чашки відбитком історії…
Підлога має обов’язково скрипіти, а гірлянди шепотіти.
Відвідувачів має бути мало, як начинки в пиріжку з капустою, як тепла у слові «лід»,
Обмежитися можна двома: офіціант і клієнт.
Не так важливе замовлення і вже схолола кава, як сама розмова,
Яку почали вони –
Люди, що бачаться вперше і які вже ніколи не побачаться вдруге.
Просто так склалися обставини, що їхні фільми зустрілися сьогодні,
«Дякую» треба сказати п’яному техніку.
Але іскра між ними, що спалахнула наче карбідовий розчин у піонерському таборі,
Пов’язала їх як два крила янгола пов’язує гамівна сорочка на спині у лікаря.
Невідомо чому ходить і кого возить трамвай у таку погоду, і ще більше невідомо,
Якого греця одягати червону сукню замість теплих спортивок, але головне тут
Музика. Що грає з мультику про Тома і Джері.
П’ятдесят відсотків успіху кінцевої зупинки обкатаного трамвайного маршруту,
Залежить від Френка. Пісні якого зараз грають у кафе.
У дев’яти глівудських фільмах з десяти.
Для повної гармонії, трамвай кожен метр чинить ДТП, безжально збиваючи сніг,
Який зайцем хоче проїхати пару зупинок.
І він, сніг, вдячний трамваю. Нехай не за грубе ставлення і за відсутність контролеру,
Не за прострочений проїзний і шоколадні сигари,
А за червоний колір сукні і губ у цю сніжну ніч.
І, звичайно ж, за найкращий у світі саундтрек старого Френка Сінатри…

Вони сиділи за звичною стійкою у звичному барі. Вони пили черговий келих пива. Один з них – новачок у янголах, інший – старий, багато побачивший алкоголік, який пішов на пенсію за вислугою, але якого виперли з неба. Переважно він щось казав, інший покірно махав головою, щораз поглядаючи на годинник та допиваючи своє пиво. Перший був одягнений у старі джинси, секенд-гендівські кєди та кофту від піжами, інший – у білий костюм, за спиною у нього випирали два рівно складені крила.

- Синок, що ти взагалі знаєш про янголів? Що ти можеш мені сказати про цю роботу? Я працював старшим янголом, коли ти ще був живою людиною. Коли мені пропонували, я без вагань змінив професію гопніка на професію янгола, хоча іншого вибору в мене не було. Що ти знаєш про янголів? Це не криласті створіння з німбами на голові. Ти повинен знати якими були янголи у мій час. У мій час янголом було бути крутіше ніж байкером. Янголи били морди всім. У янголів були найкрутіші тьолки. Янголи – це особлива каста, вони не їдять консерви в томаті і не люблять секс з презервативами. Таким був і я. А що ти? Що ти знаєш про янголів? Знаєш яким був я? Я постійно запивав водку портвейном, у мене були найкращі проститутки, яким я ніколи не платив, я ніколи не мив крила хед енд шолдерсом, навіть коли в них заводилися воші, я ніколи не платив грошей за туалет у людному місці, якщо мені хотілося стяти – я стяв, я міг ригати у тролейбусі і трамваї, я ніколи не їздив на таксі, я завжди ходив пішки, якщо у нас були мобілки – то без блютузів, якщо я грав у карти – то на великі ставки, якщо я за щось брався – то вів справу до кінця, я той, у кого з'явилася перша касета з німецьким порно, але я ніколи не дрочив на моделей з плейбою, я ходив до перукарні лише тоді, коли моя шевелюра від бруду перетворювалася на дреди, я ніколи не читав ранкової преси, я ніколи не дивився голлівудських фільмів, на моїй машині ніколи не було американських спойлерів, я ніколи не паркувався на платних стоянках, якщо я ходив до басейну, то я неодмінно пісяв у воду, якщо я ходив у кіно, то ніколи не мив руки перед споживанням поп корну, я любив картоплю в мундирах з мойвою, я ніколи не їв запакованих у Китаї анчоусів і кальмарів, я перший серед янголів, хто зробив собі тату, я перший на небі почав продавати маріхуану і кокаїн, я, будучи янголом ніколи не відвідував церкви, я той хто слемав і тряс хаєром навіть під проповіді і госпел, мене вигнали з неба за шури-мури з санітаркою у військовому шпеталі, зрештою я заклав у ломбард свої крила, бо в мене був бодун і не було грошей на пиво. А що ти знаєш про янголів? Подивись мені в очі. Що ти там бачиш?

- Лінзи?

- Синок, ці лінзи я виграв у карти. Коли мені було в падлу йти на роботу, я виходив на проспект з гітарою і грав пісні з радянських фільмів. Ти знаєш що таке вихідні? Ні, ти не можеш цього знати. Все моє життя було як вихідний, я ніколи не мав трудової книжки, я ніколи не переймався через гонорари, та що там казати… я єдиний, хто міг заховати так ганджубас між крилами, що жодні спецслужби його б не знайшли, я ніколи не носив годинника, якщо я дзвонив баригам, то вони брали трубки, якщо я забивав кальян, то так, що заздрили всі турки разом з ямайцями кубинського походження, якщо я сідав за рояль у барі, то всі знали наперед що я гратиму Боба Марлі, я ніколи не мав водійських прав, але я завжди їздив не створюючи аварійних ситуацій, навіть будучи в гівно бухим, мені не надходила пенсія, бо я не знаю що таке пенсія, я ніколи не святкував своє народження а на Новий рік н6е підірвав жодної петарди, я ніколи не дивлюся привітання президента, як4що мені набридав тєлік – я його жбурляв прямо з вікна, а моєю улюбленою справою на небі була гра у великий теніс. Я був не просто янголом, я знав що таке свобода. А ти знаєш? Що ти взагалі знаєш про янголів?

- Мені час іти…

- Отак ти мені кажеш? Ти я бачу взагалі тупий… у цьому барі серед усіх цих створінь є єдиний по-справжньому трушний янгол. І це – я. Ну ладно, візьми мені ще пива та йди під три чорти…

- Але гроші…

- Так, їх нема. І тебе це турбує. Мене це не турбувало, тому я заклав свої крила у ломбард і тепер, аби їх викупити, змушений встановлювати домофони. Але нічого, ще пару місяців і я повернуся на небо. І я вам покажу як працюють справжні янголи. А на сьогодні досить з тебе інформації, синок. Тепер принаймні ти знаєш про себе хоч щось, хоча я не впевнений що ти такий. Хоча б тому, що від мене ніколи так не пахло як від тебе, я ніколи не штопав шкарпетки і ніколи не користувався антиперспірантом. Але і п’яний я ніколи не літав. Ну а ти лети, тобі вже час, тільки дивись не розбийся… об свої мрії про кар’єрний зріст та хмари…

Такі штуки бувають дуже рідко. Власне вони рідко трапляються
На життєвому шляху людини, яка їх не шукає.
Це як гра у пазли, яку не можеш скласти, бо одна частина загубилася
У банці кільки в томаті, що щільно законсервована телефонними дзвінками шпіонів.
Вони, ті шпіони, намагалися таким чином відправляти в минуле послання майбутнім,
Але кілька виявилася хитрішою і знищіла всі докази,
Які можна було пришити до справи,
Проти виробників бджолиного м’яса.
І тепер ніхто не дізнається, чому у шикарного боїнгу не вистачає мозку
І шматка міцно зав’язаних нервів на турбіні.
Такі штуки могли б зустрічатися частіше, якби бетмен їв екологічну чисту їжу,
А спайдермен вступи до профспілки педагогів,
Показавши таким чином протест проти торгівлі
Водяними іграшковими пістолетами
І нелегального збуту привітальних листівок.
А коли я побачив одну таку штуку, буквально днями, то зрозумів,
Що це знак, що це лист з майбутнього від моїх правнуків,
З попередженням про відключення каналу з диснеївськими мультфільмами.
В принципі, слухавку можна було б не знімати, адже індульгенції давно скінчилися,
А не фільтроване прострочене пиво можна купити у всіх крамницях міста.
Але ця іржава будка з написом 1983 дивилася на мене,
Як складальники кросвордів дивляться на порцію морозива о третій ночі,
Сидячі в карцері для кондитерських маніяків.
Гудки, які прокинулися з зимової сплячки на передодні жовтня,
Співали мені пісню лєшого,
Матюкаючись про себе словами з новорічної промови Президента Малазії,
Розповідаючи мені, що фортуна і повидло це різні речі,
А спрортлото нічим не відрізняється від сексу по телефону, ностальгуючи
Під «Hit the road Jack» Рея Чарльза на задньому фоні.
Їм просто хотілося виговоритися, а я їх не слухав, як не слухає вогонь
Пісні бардів, дивлячись по вимкненому телевізору
Телеканал Рада, що давно вже не працює.
Мене не цікавить в той момент питання подорожчання згущеного молока,
І розпродаж курячих крилець у МакДональдсі.
Просто… як самотній воїн, який називає себе таксофоном 1983 року народження
Потрапив на аеродром і не може вечорами
Хильнути стакан соляри,
Аби виговоритися залізним 50-тонним птахам
З нашкрябаними на крилах матюччями...

Вже тоді, вистрибуючи з багаття, вона розуміла, що знання бувають зайвими,
Що всі ці аксіоми і теореми здатні лише засирати їй мозок,
А земне тяжіння можливо подолати.
І вже тоді, з її голови злітала корона, а її зуби були чорними від шоколаду,
І в той момент, від розумних оточуючих, що щось радять, хотілося блювати.
Вона викинула всі зайві речі, вирвала зайві зуби і спалила всі довгі вірші,
Що нависли над нею як гільйотина
Вона послала в жопу депресію, хворе горло, проблемі зі шлунком, недочитані книги,
Нерозв’язані задачі і недопите пиво.
Стрибаючи у прірву, вона прихопила лише найголовніше:
Косяк, щоб легше дихати, памперси з реклами, щоб не зупинятися дорогою
І написану промову. Почала говорити:
Ви, курва мать, що ви знаєте про мою оселю? Ви, діти Інтернету,
Та ви ж не разу не стрибали через багаття, не шукали цвіт папороті
На асфальтних дорогах міста,
Щоб дізнатися хто такі покемони ви починаєте гуглити пошукову систему.
І як? Я питаю, як всі ці люд мені мжуть давати поради?
Навіть не знаючи хто я, і де я.
Я – іскра, і кидаючи це багаття, в мене не щемить у душі, там, куди я йду,
Я не скористуюся шампунем і гелем для душу.
А вам я раджу, курва мать, зав’язувати з переглядом рекламних каналів,
Читанням рекламних газет і юзанням рекламних банерів.
Я знаю, що моя душа – не невдалий проект рекламістів і піарщиків,
Що зараз працюють над новою рекламною кампанією нового мечоподібного пива,
Яке пахне смолою.
І я, іскорка, знаю, що коли ви відрізнятимете соєві сосиски від свинячої дерті,
Ви проживете довше, а я мушу йти,
До волі, без зайвих вагань
Плюючи в плазмовий монітор.
І ваше життя не стане довгою рекламною кампанією нових небесних піарастів.
Адже в нерекламному просторі жити краще. І довше.

С чєго начінаєтса Родіна

Папіроса що нещадно тліє, з претензією стати частиною
Недосить популярної субкультури.
Навряд колись зможе мріяти про те, що її скурять в білому домі,
Поклавши на червоні жаринки шматочок пластиліну,
І вона його поглине, віддавши натомість кубіки густого зеленого диму.
Осіннє пале листя, що використовують пріле, як добриво,
Навряд колись стане зеленим і зможе мріяти про те, що його змішають з торфом,
Продавши домогосподарці як грунт для квітів, у який з часом посадять драцену.
Провідниця вагону-плацкарту у своїй коморі будує з рафінаду мури,
На щастя не такі вже й міцні.
Сподіваючись що колись до цієї фортеці таки посадить свого пасажира,
Кий випи все пиво у вагоні ресторані і тепер блює в тамбурі.
Два дні. Достатньо всього два дні щоб почати ненавидіти всі пробки,
Весь потік інформації, що стікає на тебе наче каналізація зі стоку.
Весь міський транспорт, совкові житони в метро і дев’яту годину вечора,
Бо о цій порі ніде не можна купити свіжого хлібу. І навіть несвіжого.
Коли закінчуються гроші на рахунку і оператор блокує вихідні дзвінки,
Коли немає змоги по мобільному подзвонити в Пентагон і помовчати в трубку,
Ти відчуваєш, що бірюші допоможуть тобі слухати радіо,
А зварювальна маска допоможе дивитися останній випуск новин по телевізору.
І коли хочеться спати на роботі, а за вікном краплі дощу танцюють еротичне танго,
Ти відчуває смак дому, і як насправді пахнуть рідні стіни,
Хоча нежить почала свій наступ і не збирається капітулювати

Спочатку їх ніхто не сварив за це. А зрештою як їх можна сварити? Коли контактних видів спорту типу дзю-до і кікушинкай у них не було, як нікому не було і діла до їхніх нігтів.
Хні величезні шоломи, що нагадують голову мамонта чи барана тепер не зустрінеш у музеї, вони були позбавлені життя, адже нічого не знали про культ расафарі і про горілчано-пивний коктейль Йорш. Вони не нюхали Казан типу і Шешор, але якогось хуя почували себе прекрасно.
Їхні гуті і руді бороди, заплетені у коси які з часом перетворювалися у дреди досі публікуються у підручниках історії. Вони воювали не в контрактній армії, на їхніх луках не було оптики, а їхні боїнги були схожі на морські кораблі, бо таки були морськими кораблями. У них не було думок про пенсію, бо у них не було програмою максимум дожити до пенсії. Вони пили і воювали, їбошили і пиздили, кіряли і розволікалися.
В них не було манікюрних салонів, бо якось незручно сокирою стригти нігті, вони не соромилися блювати червоним вином на людях, а їхні кольчуги були явно не кольчугами від Дольчікабано.
Вони не жаліли награбованих, чесно награбованих коштів, адже з собою на той світ їх не потягнеш, проте у кожного з них був план відступу. Була руда густа борода, нестрижені нігті і план відступу.
І на крайня, коли б їхню флотилію розбили, а всіх колег потопили як малих кошенят в мортирі, вікінг міг піти у вигнання, здати волосся зі своєї густої бороди на парик за ціною дві штуки за кіло, і цього б йому вистачило на бухло на перший час, поки б не відросла нова борода.
І тоді б старий пропитий вікінг, колупаючись в носі великими нестриженими нігтями сказав би: «що може бути краще за мої нестрижені нігті, через які я не потраплю до раю і до книги рекордів Гінеса? Адже через сотні років всі згадають наші бої, нашу флотилію, наші густі руді бороди і ніхто не згадає мої нестрижені нігті, власне для цього вони мені і потрібні, щоб їх ніхто ніколи не згадав…»

Фаст-фуди вигадали генії. Навпаки не могло бути. Ну не могли ж фаст-фуди вигадати геніїв. Хоча б напівгеніїв, хоча б на четвертину. Та що там вигадати, на їжі з фаст-фудів генія навіть не зростиш та не вигодуєш як слід. Це те ж саме, що годувати домашнього папугу не зерном, а бургерами з солоними огірками. Те ж стається і з геніями, коли їх годувати штучною модифікованою картоплею фрі та гамбургерами, у яких замість м'яса кладуть туалетний папір. Хоча, думаю, на папері теж почали заощаджувати.
Фаст-фуди вигадали генії. Причому каліровані генії. Такі круті, жирні (не в плані ваги, а у плані розуму), авторитетні, геніальні. Геніальні генії. І все це було не просто так. Це чітко прорахована тактика, у яку включені всі військові маневри, всі плани відступу, та прораховано наперед як у шаховій партії всі дії суперників. Той головний геній хотів бути одним. Хотів позбавитися конкурентів.
Таким чином, вигадавши фаст-фуд було передбачено, що ту напівфабриковану їжу жертимуть. Тоді жирітимуть, пухнутимуть і помиратимуть. Помиратимуть генії. Генії-конкуренти.
Фаст-фуди вигадали генії. Вони ж від них одним чудовим літнім ранком і подохнуть. Тобто вигадали одні, а подохнуть зовсім інші. Так завжди буває. Вигадують і труять одні, а хавають і труяться інші. Всі інші, крім головного генія.
Фаст-фуд. Ось найкращий спосіб боротьби зі шкідниками, комуністами, емігрантами, музикантами, кінематографами, міліціонерами, гувернантками, офісними щурами і геніями. Фаст-фуди вигадали генії…